Крах фронту чи план командування? Що означає відступ ЗСУ на Донбасі
Останнім часом інформпростор заповнили похмурі прогнози щодо стану української армії та опису найважчого становища ЗСУ на фронті.
Пишуть про брак піхоти та резервів, величезну перевагу російських військ у живій силі та в озброєнні, про масове дезертирство та про падіння морального духу у ЗСУ, провал планів з мобілізації.
Причому пишуть це не лише росіяни, а й західні ЗМІ та багато українських джерел – військові, блогери, журналісти, волонтери, експерти.
З цього складається картина майбутньої катастрофи для ЗСУ і швидкого розвалу фронту. Тим більше, що за низкою напрямків українська армія вже багато місяців відступає, втрачаючи міста та села.
Проте робити тільки з цього висновки про реальний стан ЗСУ також неправильно, як було 2022 року робити висновки про те, що російська армія перебуває на межі краху лише тому, що вона відступила з Харківської області та з правого берега Херсонської. Коли армія відступає, це ще означає, що вона розгромлена. Це питання пріоритетів у стратегії. Для РФ стратегічно було важливо зберегти війська в умовах, коли мобілізація була нещодавно проведена і поповнення ще не встигло в повному складі дійти до фронту, а потім цей фронт стабілізувати.
І обидва завдання було виконано. Росіяни змогли без великих втрат вивести війська з правого берега Дніпра, до кінця листопада стабілізувати фронт на стику Луганської та Харківської областей, а влітку 2023 відбити наступ ЗСУ на стратегічно важливому південному фронті.
Повертаючись до нинішнього стану української армії, треба сказати, що будь-які втрати території в Донецькій області для України не є критичними з погляду здатності продовжувати війну. Це означатиме лише деяке пересування фронту захід без перерізання найважливіших логістичних шляхів.
Для України стало порятунком те, що російська армія у 2022 році, після виходу з-під Києва, Сум та Чернігова, зосередила основні сили для виконання політичного завдання – "виходу на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей" і зав'язла у важких боях за Сіверськодонецьк, Кремінну-Лисичанськ та на півночі Донецької області, які не мали серйозного військово-стратегічного значення. Якби РФ перекинула ці сили на південний фронт, то, швидше за все, захопили б Миколаїв, а, можливо, й Одеса.
Нинішній наступ росіян з півдня і з півночі на Курахове, безумовно, потенційно вплине. Якщо армії РФ вдасться реалізувати свій задум, це значно відсуне фронт від найбільших міст області – Донецька і Маріуполя.
Проте, на межу стратегічної поразки Україну це поставить лише у тому випадку, якщо потім росіяни зможуть продовжити наступ на захід, прорвавши фронт у напрямку Дніпра та Запоріжжя – найбільших логістичних та промислових центрів південного сходу України. Якщо ж РФ залишить основні резерви для захоплення північної частини Донецької області (Слов'янськ-Краматорськ-Дружківка-Костянтинівка), то це буде другим порятунком для України. Там армія РФ може зав'язнути на рік і у ЗСУ з'явиться час для розв'язання проблем із резервами та поповненням запасів озброєнь.
Просування росіян на Донеччині не є для української влади критичним і з політичної точки. В українському суспільстві поширена думка про Донбас як про "кляту землю" - суцільне криваве поле бою, на якому ЗСУ знищує російську армію, щоб вона не пішла далі. І територіальні втрати там сприймаються як неминуча плата виснаження сил РФ. Звісно, так не вважають люди, які самі родом із Донецької області та змушені тікати зі знищуваних міст. Але їхня меншість.
Виходячи з цього, відступ ЗСУ на Донбасі не обов'язково є ознакою її швидкого розвалу та відсутності резервів.
У західних ЗМІ цитують представників українського командування, які заявляють, що їхнє завдання – виснажити російські сили в оборонних боях на Донеччині, відступаючи у разі потреби.
Загалом, судячи з коментарів військово-політичного керівництва України, його план – повторити ситуацію літа-осені 2022 року. Коли російські війська зазнали великих втрат під час наступу, потім на певному рубежі були зупинені, а потім, накопичивши сили, ЗСУ перейшли в контрнаступ.
Подібна стратегія, можливо, розглядається і зараз – виснажити максимально російські війська, а потім піти у наступ самим, поставивши Путіна перед необхідністю проведення нової хвилі мобілізації, що, як розраховують у Києві, спричинить потрясіння всередині РФ.
Зрозуміло, що це лише план. І що підсумок може виявитися зовсім не таким, як очікує українська влада. Продовжуючи аналогії з відступом російських військ у 2022 році, слід нагадати, що вони змогли тоді стабілізувати фронт тому, що були прийняті конкретні рішення щодо ключових проблем - проведено мобілізацію, прискореними темпами почався переведення економіки на військові рейки, змінилися підходи до ведення бою тощо..
Чи зможуть ЗСУ зараз розв'язати нинішні проблеми і як швидко – питання відкрите.
Що буде індикатором – чи вдасться, чи ні повторити досвід 2022 року і чи є нинішній відступ ЗСУ на Донбасі розрахунком командування чи свідченням вичерпання резервів, швидкого розвалу армії та краху фронту?
Про це можна буде судити щодо ситуації на двох напрямках, які для ЗСУ є критично важливими (також, як і результат боїв на стратегічно важливому південному фронті минулого року став ключовим індикатором куди далі повернені події).
1. Чи вдасться розширити контрольовані Україною території в Курській області або, як мінімум, утримати їх. Курська область, за всіма ознаками, залишається пріоритетним напрямом уваги військово-політичного керівництва України. І резерви туди надсилаються в першочерговому порядку. Щобільше, у деяких напрямках там українська армія продовжує атакувати. І якщо у Курській області фронт ЗСУ посипатиметься, то це буде показником того, що стан українських резервів уже не дозволяє вирішувати пріоритетні завдання.
2. Чи вдасться не допустити прориву росіян до Дніпра та Запоріжжя з південного напрямку (від Роботино) чи зі східного – з боку Донецької області, якщо росіяни зможуть реалізувати свій план удару на Курахове з півночі та з півдня з наступним виходом широким фронтом на кордони Запорізької та Дніпропетровської областей. Напрямок на Дніпро та Запоріжжя, як ми вже писали, для ходу війни є стратегічно важливим. На цих містах тримається логістика ЗСУ на половині фронту. Через них відкривається дорога на правий берег і до центральної України. Тому сюди українське командування кидатиме усі можливі резерви. І якщо фронт на цій ділянці утримати не вдасться, це означатиме, що резерви повністю виснажені і ситуація розвивається за гіршим для України сценарієм.
Звичайно, багато залежить не тільки від ситуації у ЗСУ, а й від становища в російській армії – які у неї реальні втрати, темпи поповнення та резерви? І які у неї плани? Чи справді Путін хоче наступати далі до Дніпра, чи він ставить скромніші завдання – відсунути лінію фронту від великих міст на Донбасі та від сухопутного коридору до Криму, зайняти зручні лінії оборони, нав'язавши Україні війну на виснаження, очікуючи, що згодом Київ, під вантажем внутрішніх (вичерпання резервів) та зовнішніх (нестабільність західної допомоги) проблем буде змушений піти на ті кроки, які від нього чекає Кремль.
Але щодо стану української армії, то повторимося, про реальне становище там можна буде судити за двома показниками – щодо ситуації в Курській області і щодо того, чи вдасться утримати фронт у напрямку Дніпра та Запоріжжя.
