Спочатку була Тузла. Як 20 років тому відбулася "репетиція" російсько-української війни

Все починається з малого. Першим у ХХІ столітті імпульсом великої російсько-української війни став конфлікт навколо острова Тузла, що стався рівно 20 років тому. Чому на маленькому острові у Керченській протоці зійшлися великі інтереси – читайте у нашому матеріалі.

Довідка

Тузла (Коса Тузла) – острів у Керченській протоці площею 2,5 кв. км, що утворився 1925 року. До цього – коса, з'єднана з Таманським півостровом Краснодарського краю. Утворився, згідно з офіційною версією, через потужний шторм, що розмив частину коси; за неофіційною версією протока через косу прорита контрабандистами, щоб їхні човни проходили поза полем видимості міліції Керченського порту. 1941 року як острів приєднаний до Кримської автономної області РРФСР, 1954-го разом із Кримом передано до складу України. Населення на початок XXI століття, згідно з даними кримської влади, – 30 сімей.

Хроніка конфлікту

29 вересня

Губернатор Краснодарського краю Олександр Ткачов оголосив, що з боку Таманського півострова до острова Тузла будується дамба, яка має на меті врятувати узбережжя півострова від розмивання водами Азовського моря.

30 вересня

У МЗС України викликано тимчасового повіреного посольства РФ, якому вручено ноту протесту у зв'язку з незаконним будівництвом греблі та потенційною загрозою порушення українського держкордону.

6 жовтня

До Москви для переговорів щодо тузлинського питання вилетів міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко. Після зустрічі глава МЗС Росії Ігор Іванов заявив, що "під час робіт, що проводяться в Краснодарському краї з відновлення берегової зони Таманського півострова, не порушуватимуться існуючі договірні зобов'язання між РФ і Україною по кордону".

У Києві того ж дня відбулося засідання РНБО щодо острова Тузла. За підсумками засідання секретар РНБО Володимир Радченко провів зустріч із керівництвом Ради безпеки Росії, на якій висловлювалося "занепокоєння української сторони щодо ситуації в Керченській протоці".

10 жовтня

Держприкордонслужба України повідомила, що на Тузлі створено прикордонну заставу, на якій "вже несуть службу прикордонники". Українські прикордонні війська на острові приведені у підвищену бойову готовність.

Перша прикордонна застава на Тузлі. Осінь 2003-го

14 жовтня

Верховна Рада України ухвалила звернення до Ради Федерації та Держдуми РФ з приводу подій у Керченській протоці, де йшлося про те, що дії росіян потенційно загрожують недоторканності держкордону України.

15 жовтня

Держприкордонслужба проводить на Тузлі "планові навчання" підрозділів морської охорони та спецназу. У той же день ДПСУ заявляє, що дамба з боку Таманського півострова просувається до острова Тузла в середньому на 140 метрів на добу.

Глава МЗС Росії Ігор Іванов заявив, що 30 жовтня у Києві відбудеться його зустріч із міністром закордонних справ України Костянтином Грищенком з проблематики Азово-Керченської акваторії.

16 жовтня

Держприкордонслужба повідомила, що відстань від дамби до лінії держкордону України скоротилася до 870 метрів. Ситуацію навколо Тузли вперше прокоментував президент України Леонід Кучма: "Не можу не розцінити ці дії як недоброзичливі стосовно України".

На Тузлу вирушила група народних депутатів, щоби "на місці проаналізувати ситуацію". До складу групи, в основному, увійшли опозиціонери: чотири представники Блоку Юлії Тимошенко на чолі з Анатолієм Матвієнком, два представники "Нашої України", по одному – від Соцпартії та Компартії. Правлячу коаліцію представляли двоє: представники партій Сергія Тігіпка ("Трудова Україна") та Валерія Пустовойтенка (НДП).

20 жовтня

Бютівець Анатолій Матвієнко після поїздки до Тузли повідомив, що партія "Собор", яку він очолює, вже кілька днів збирає на вулицях списки добровольців, які готові захищати острів. Однак наголосив: депутати домовилися з прикордонниками про те, що добровольці не прямуватимуть на острів.

У Києві відбулося засідання РНБО із тузлинського питання. За його підсумками президент Леонід Кучма підписав указ, в якому були "позначені заходи, які необхідно вжити для запобігання перетину державного кордону України". Того ж дня Кучма вилетів до Бразилії. Це був перший у низці візитів до країн Латинської Америки протягом давно підготовленого вояжу, розрахованого на 11 днів.

21 жовтня

Держприкордонслужба повідомила, що відстань від дамби до кордону України, позначеного буями, становить менше ніж 300 метрів. Глава прес-служби МЗС України Маркіян Лубківський заявив, що "за жодних умов Україна не допустить... з'єднання дамби з островом Тузла".

Прем'єр Віктор Янукович скасував візити до Естонії та Латвії, намічені на 22-24 жовтня. Виступаючи в Києві, він заявив, що провів переговори телефоном з прем'єром РФ Михайлом Касьяновим: "Ми не можемо піти в жодному разі ні на які можливі збройні протистояння. Конфлікт виник, і його рішення – лише за столом переговорів".

Міжпарламентська комісія зі співробітництва Федеральних зборів Росії та Верховної Ради України рекомендувала прем'єр-міністрам двох країн призупинити будівництво греблі в Керченській протоці шляхом переговорного процесу.

Глава адміністрації президента РФ Олександр Волошин тим часом на закритому брифінгу заявив: "Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку. Досить того, що Крим сьогодні українська, і ми насилу заспокоїли людей з цього приводу. Досить знущатися з нас. Якщо треба, ми зробимо все можливе та неможливе, щоб відстояти свою позицію. Якщо треба, скинемо туди бомбу".

22 жовтня

Верховна Рада провела слухання про українсько-російські відносини за участю представників Ради Федерації та Держдуми РФ. Глава уряду Криму Сергій Куніцин заявив, що відстань від російської дамби до кордону з Україною становить 106 метрів.

Прем'єр Віктор Янукович зустрівся з послом Росії в Україні Віктором Черномирдіним та запропонував обговорити ситуацію в Керченській протоці на зустрічі з главою уряду Росії Михайлом Касьяновим.

Соцпартія у зв'язку з "втечею президента" вимагає від Януковича взяти на себе обов'язки президента через загострення ситуації навколо Тузли. Леонід Кучма вирішив перервати турне Латинською Америкою і повернутися в Україну.

Глава МЗС РФ Ігор Іванов заявив, що "споруда дамби, яка ведеться за рішенням краснодарської влади, продиктована виключно господарсько-екологічними причинами і не має жодного відношення до переговорів щодо статусу Азово-Керченської акваторії".

23 жовтня

Леонід Кучма повернувся до України та вирушив на острів Тузла. Після цього він дав у Керчі прес-конференцію, на якій повідомив, що напередодні провів телефонну розмову з президентом РФ Володимиром Путіним: "Вчора ми домовилися, що припиняємо цей конфлікт... Наша розмова завершилася тим, що Володимир Володимирович сказав, що дасть доручення керівництву Краснодарського краю призупинити роботу. Як я розумію, ці роботи фактично припинені”. Також президент України підтвердив, що прем'єр Віктор Янукович вилітає до Москви для переговорів із російським прем'єром Михайлом Касьяновим.

24 жовтня

Прем'єр-міністр Михайло Касьянов за підсумками переговорів із прем'єром України Віктором Януковичем заявив, що Україна прибирає прикордонників із Тузли, а Росія припиняє будівництво дамби до завершення погодження двома країнами статусу азово-керченської акваторії. За його словами, узгодження пройде протягом двох-трьох місяців. У свою чергу Янукович заявив, що острів Тузла є невід'ємною частиною території України.

24 грудня

Президенти України та Росії підписали у Керчі договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керченської протоки.

Путін та Кучма в Криму. Початок 2000-х

Причини конфлікту

"Конфлікт з приводу приналежності острова Тузла

у Керченській протоці став пробною війною з боку Росії".

Андрій Іларіонов, екс-радник Володимира Путіна, 2015 рік

Для більшості українських громадян конфлікт довкола Тузли виявився повною несподіванкою. У вересні 2003 року Україна пізнього Кучми жила зовсім іншим порядком денним, який був в основному зосереджений на внутрішніх питаннях і підготовці до президентських виборів 2004 року, а в бік Росії малося на увазі зближення. Принаймні офіційна позиція української влади була, з певними застереженнями, цілком дружньою щодо РФ.

23 лютого 2003 року президенти України, Росії, Казахстану та Білорусі заявляють про намір сформувати Єдиний економічний простір (ЄЕП). 19 вересня того ж року підписано Угоду про намір сформувати Єдиний економічний простір.

На тлі всього цього якесь загострення відносин з Москвою, та ще й через нікому не відомого острова, є абсурдним.

Однак у Росії на той час вже почалися поки що малопомітні тектонічні зрушення, і там – щоправда, у досить вузьких колах – назва острова Тузла зазвучала набагато раніше.

У січні 2001 року "Независимая газета" опублікувала статтю директора інституту країн СНД Костянтина Затуліна та Олександра Севастьянова "Два роки після обману століття", в якій прямо ставилося питання про перегляд кордонів: "Йдеться про юридично закріплене відторгнення від Росії значних історично і стратегічно важливих територій (не тільки Криму або, скажімо, коси Тузла, а й колишніх земель війська Донського, Донбасу та інших), заселених значною мірою, якщо не переважно, російськими, наслідком цього стало утвердження раніше єдиного російського народу як розділеної нації. -юре зі втратою значної частини своїх державотворчих земель і народу на користь іншої держави, Росія тим самим закріплює свою неповноцінність як держави.Під порожні розмови про "дружбу та партнерство" між Росією та Україною на роки та десятиліття вперед закладається міна під відносини між російським і українськими народами".

Не можна сказати, що подібного не писалося в Росії й у 1990-ті, проте тоді й економічна слабкість країни та її близькі відносини із Заходом залишали ці ідеї на периферії політики.

Після приходу до влади Путіна ситуація змінилася: вийшовши з лихих 90-х, РФ почала намагатися відновити свій геополітичний вплив. Насамперед, природно, на пострадянському просторі. І Україна займала у цих планах одне з центральних місць.

Вже тоді Кремль почав означати свою "зону впливу", ініціюючи та розвиваючи інтеграційні процеси в СНД, прагнучи включити до них Україну. У тому числі і до згаданого вище ЄЕП. Тодішня українська влада на чолі з Кучмою формально не заперечувала, проте хотіла зберегти максимум самостійності у прийнятті рішень, а також особливі відносини із Заходом, продовжуючи політику багатовекторності (хоча на той час це було вже складно, оскільки Захід ставив на лідера опозиції Віктора Ющенка та відносини США з українською владою швидко погіршувалися).

Москва до багатовекторності Києва ставилася доволі негативно. Особливо щодо будь-яких військових аспектів. Вже тоді Кремль давав зрозуміти, що не допустить ухвалення України до НАТО будь-яким способом.

Саме питання НАТО стало спусковим гачком для запуску конфлікту навколо Тузли.

Опозиційна конспірологія

"Ми стоїмо за територіальну цілісність України. Але ми підтримуємо добрі стосунки і з Росією".

Посол США в Україні Джон Гербст, 2003 рік.

В самій Україні головною темою тоді була підготовка до президентських виборів 2004 року, на які за підтримки Заходу зібрався йти екс-прем'єр Віктор Ющенко. Тому багато політиків переклали тему причин конфлікту навколо Тузли на внутрішньоукраїнський контекст.

Насамперед так робила тодішня опозиція та близькі до неї ЗМІ.

Ющенко готувався до виборів, малюючи просту схему для виборців: з одного боку, "корумпований проросійський режим" та його можливий ставленик Віктор Янукович (або Леонід Кучма, який якимось чином отримав право на третій термін), з іншого – "проєвропейський лідер" Віктор Ющенко.

І тут раптом сталася Тузла. Конфлікт "проросійського режиму" з Москвою настільки не вписувалася в потрібний опозиції контекст, що спочатку Тузлу вона просто ігнорувала.

У той час як провладні (тобто майже всі) телеканали, починаючи з 30 вересня, постійно давали сюжети про події навколо острова, опозиційні ЗМІ висвітлювали тему спочатку скупо, а потім, коли її вже не можна було ігнорувати, висунули конспірологічну версію про те, що російська та українська влада "катають договірняк".

"Українська правда" 8 жовтня написала:

"Те, що відбувається сьогодні, може бути лише частиною закулісної домовленості українського і російського президентів. Коли від дамби до українського прикордонного буйку залишаться лічені метри, на острів у камуфляжній формі прибуває сам український верховний головнокомандувач - і особисто керує його "героїчною обороною". Роботи зупиняються – і через певний час завершуються вже в рамках спорудження згаданого раніше мостопереходу Крим – Кубань, який має тісніше економічно прив'язати півострів до Росії.

"Дзеркало тижня" за 17 жовтня: "За три тижні кризи українські громадяни так і не побачили рішучих дій свого президента і не почули від нього заяв, адекватних моменту. Президент переконаний, що рішення про будівництво дамби було прийнято центральними органами влади Росії... Але якщо Леонід Данилович усе так добре розуміє, то знову-таки виникає запитання: чому ж він тоді терміново не зв'язався зі своїм колегою Путіним?. президентські кабінети в Києві та Москві пов'язує пряма телефонна лінія Подібна поведінка президента дає привід багатьом в Україні підозрювати, що була закулісна змова... Якщо така угода дійсно мала місце, то її метою, припускають експерти, є підвищення рейтингу обох президентів: мовляв, у момент найвищої ескалації конфлікту Леонід Кучма і Володимир Путін приїдуть на острів, щоб особисто розв'язати кризу. І як миротворці отримають лаври переможців".

У такому контексті зовсім не дивно, що Захід, який підтримує українську опозицію, фактично зайняв у конфлікті навколо Тузли підкреслено нейтральну позицію.

"Ми підтримуємо територіальну цілісність України. Ми також маємо добрі відносини як з Україною, так і з Росією, і сподіваємось, що ці сусідні країни зможуть вирішити це питання позитивно та відповідально", - сказав посол США в Україні Джон Гербст 17 жовтня.

Через три дні до Києва прибув генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон, проте весь зміст та його заяв звівся до того, що "ситуація навколо будівництва російською стороною греблі в Керченській протоці - питання двосторонніх відносин України та Росії".

А ще через добу вже згаданий Гербст висловився однозначно: "Наша позиція зрозуміла – ми стоїмо за територіальну цілісність України. Але ми підтримуємо добрі стосунки і з Росією, і ми сподіваємось, що ці дві держави можуть шляхом мирних переговорів вирішити цю ситуацію".

Коли ж послу поставили питання, чи США захищатимуть Україну у разі збройного конфлікту в Керченській протоці, оскільки вони виступили гарантом безпеки України після її відмови від ядерної зброї, той відповів: "Я вже сказав усе, що збирався сказати з цього питання".

Звичайно, опозиція, навіть підозрюючи "договорняк" між Кучмою та Путіним, зіграний на її полі, намагалася перехопити ініціативу – цим, власне, і пояснювалася поїздка парламентської делегації на Тузлу, а також заява Матвієнка про запис добровольців для боротьби за острів.

Однак усі козирі залишалися на руках при владі. Фактично конфлікт завершився 22-23 жовтня – спочатку телефонною розмовою Кучми з Путіним, потім переговорами Януковича та Касьянова, – а отже, так чи інакше, героями в Україні виглядали президент із прем'єром.

Втім, у політичному сенсі жодних дивідендів це їм не принесло, та вони їх і не прагнули зібрати, бо на той час самі вже увійшли до політтехнологічної схеми протистояння "прозахідного" та "проросійського" вектора. І ще з виборів до Ради 2002 року розповідали про боротьбу "конструктивних сил" з "націоналістами, які нас хочуть посварити з Росією". Тому ні Януковичу, ні Кучмі конфлікт довкола Тузли об'єктивно вигідний не був, що перекреслює конспірологічні версії опозиції.

І вже через 31 жовтня 2003 року це було продемонстровано дуже чітко - цього дня відбулася спроба "Нашої України" провести з'їзд у Донецьку, яку зірвала місцева влада під проросійськими гаслами, з російськими прапорами та з плакатами про "Ющенка-есесівця".

Незабаром слово "Тузла" швидко зникло з лексикону української політики. І коли 24 грудня Кучма підписав з Путіним договір про Азовське море та Керченську протоку, це вже мало кого цікавило. Хоча якраз із цього договору і стали зрозумілими реальні причини тузлинського конфлікту.

Суперечка про протоку

"Тузлінська провокація – це була завершальна частина операції Російської Федерації щодо України щодо її примусу підписати міждержавну угоду про спільне використання Азовського моря та Керченської протоки".

Євген Марчук, секретар РНБО у 1999-2003 роках, 2021 рік

Дуже часто висловлюється думка, що сам острів і гребля до нього, що відновлювала розмиту косу, служили не більше ніж приводом для глобальніших речей. І майже ніхто не замислюється над тим, що різниця між поняттями "острів Тузла" та "коса Тузла" мала далеко не символічне значення.

Від того, кому належав цей шматочок землі, фактично залежала належність Керченської протоки. Якщо Тузла українська, то все, що знаходиться на захід від неї (а це і є фарватер протоки) – теж українське; якщо Тузла - це російська коса, що тягнеться від Таманського півострова, то судноплавну частину протоки потрібно ділити навпіл або робити спільним володінням.

Тож по суті вирішувалося питання про десятки мільйонів доларів, які Україна отримувала за прохід іноземних судів (зокрема 10 млн. доларів на рік – за російські). На додачу: хто в принципі вирішує, які кораблі можна пропускати в Азовське море, а які – ні!

І ось це останнє питання хвилювало Москву найбільше.

28 січня 2003 року під час візиту Володимира Путіна до Києва було підписано договір про держкордон між двома країнами, який зафіксував сухопутну її частину та підтвердив, що Азовське море та Керченська протока є внутрішніми водами двох країн. Однак, як виявилось, останній пункт сторони розуміють по-різному. У російському трактуванні "внутрішні води двох країн" означали спільне та виняткове використання моря та протоки лише Україною та Росією. У Києві ж стали заявляти, що йдеться про поділені відповідно до сухопутного кордону води, які кожна зі сторін використовує на власний розсуд.

У юридичній площині це вилилося в суперечку про те, де має проходити морський кордон. Москва пропонувала провести її дном, щоб розмежувати можливі зони видобутку корисних копалин, Київ хотів прокласти її і по водній поверхні, щоб мати можливість розпоряджатися своєю частиною на власний розсуд.

Втім, суперечки та переговори щодо протоки йшли ні хитко ні валко.

Але ситуацію "вибухло" рішення Верховної Ради, яке і стало спусковим гачком для початку конфлікту навколо Тузли. Йдеться про проголосований у першому читанні законопроект, згідно з яким до Азовського моря могли входити військові кораблі третіх країн.

"Ви знаєте, ми весь час дражнимо один одного. У першому читанні деякий час тому в парламенті був прийнятий закон - Чорне та Азовське моря є море для користування всіх, тобто туди можуть заходити будь-які кораблі, у тому числі військові", - так 23 жовтня у Керчі розповідав про точку відліку тузлинського конфлікту Леонід Кучма.

"Росія тоді, у 2003 році, дуже нервувала, тому що ми активізували процес наближення до НАТО. Я навіть сам чув від російських колег військових, з якими проводив переговори, від того ж Сергія Іванова: "Ми ніколи не дозволимо, щоб кораблі НАТО стояли на рейді Ростова-на-Дону". Тому що якщо Азовське море – це міжнародні води, то будь-які кораблі можуть проходити", – згадував пізніше Євген Марчук, який до червня 2003-го мав відношення до всіх цих подій як секретар РНБО, а з червня – як міністр оборони.

Ініціатива Верховної Ради означала можливість допуску військових судів третіх країн (зокрема і НАТО) до Азовського моря будь-якої миті.

І ось тоді почалися "нерви", про які розповів Марчук і які, з великою ймовірністю, призвели до конфлікту навколо Тузли.

І закінчився конфлікт після того, як президенти домовилися врегулювати питання статусу протоки та можливості (точніше – неможливості) проходу через неї військових кораблів третіх країн.

Інакше кажучи, йшлося все про той самий спільний контроль за Керченською протокою. Переговори про нову угоду тривали ще два місяці. У ніч проти 24 грудня, коли Кучма вирушав до Керчі для фінальних переговорів з Путіним, опозиція ночувала в парламенті, щоб не допустити голосування у першому читанні за політреформу - зміни до Конституції, які зменшували повноваження президента. Однак її все одно проголосували, тож усім потенційним критикам було не до новин із Криму.

Офіційна частина зустрічі президентів проходила у будівлі Керченської міськадміністрації, але на вході Кучму та Путіна зустрічав… губернатор Краснодарського краю Олександр Ткачов – той самий, який формально і розпочав усю тузлінську історію.

У цій будівлі президенти підписали договір. Його основні положення:

1. Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України та Російської Федерації.

2. Усі судна під прапором України чи РФ користуються в Азовському морі та Керченській протоці свободою судноплавства.

3. Торгові судна під прапорами інших держав можуть вільно заходити в Азовське море і проходити Керченською протокою.

4. Військові кораблі або інші державні судна третіх держав можуть заходити в Азовське море і проходити Керченською протокою на запрошення однієї сторони, погодженої з іншої.

"Простіше кажучи, ніякі військові іноземні кораблі після підписання цієї угоди не могли заходити в Азовське море. Навіть якби Україна запрошувала, то треба було б обов'язково отримувати згоду Росії, і навпаки", – пояснив Марчук.

З моменту ратифікації керченської угоди (20 квітня 2004 року) Верховною Радою поява кораблів НАТО в Азовському морі стала неможливою, і про Тузла всі забули. Її статус лише на рівні договорів і залишився неврегульованим.

Але головне - не було зроблено висновків.

Дзвін, який не почули

Приклад конфлікту навколо Тузли показав, наскільки жорстко Росія ставиться до можливої взаємодії України та НАТО поблизу своїх кордонів. Причому 2003 року ця можливість була по-перше, суто гіпотетичною. По-друге, у масовій свідомості не сприймалася як щось дуже небезпечне для РФ. Відносини Путіна та Заходу на початку нульових були якщо не дружніми, то цілком нормальними. Росію американський президент Джордж Буш-молодший назвав тоді "нашим важливим союзником у боротьбі з міжнародним тероризмом".

Але навіть на такому тлі прийняте Радою в першому читанні рішення про можливий допуск військових судів третіх країн в Азовське море спонукало Москву на дуже радикальні (за мірками того часу) кроки. І тоді вже стало зрозуміло, що ймовірність війни між Україною та Росією, на жаль, аж ніяк не дорівнює нулю. А реакція західних країн-гарантів безпеки України щодо Будапештського меморандуму показала, що на їхню пряму військову допомогу у разі конфлікту з РФ Києву розраховувати не варто (що пізніше окремо відзначив Кучма в одній зі своїх книг).

За таких умов українські еліти мали два можливі логічні варіанти дій. Перший - зіграти ва-банк, консолідувавшись навколо різкого прискорення процесу вступу до НАТО, щоб отримати гарантії безпеки (що, втім, і в нульові роки, і пізніше, було нереально через "блокуючу" позицію Франції та Німеччини, та й Росія могла розпочати конфлікт "на випередження"). Другий – прийняти консолідовану позицію (записавши це в Конституції), що Україна – нейтральна позаблокова держава, припиняючи таким чином усі розмови про членство в НАТО чи ОДКБ. А також укласти внутрішньоелітний договір, що забороняє використання геополітичних, конфронтаційних та тем, що розколюють Україну, у політичній боротьбі. Обов'язковим доповненням до цього шляху мало б стати також різке посилення армії, виходячи з розуміння, що в разі чого тільки вона зможе захистити Україну.

Але українські еліти поступили навпаки, вибравши найгірший шлях із усіх можливих.

Вже наступного року вони з головою пішли у міжусобну боротьбу, роблячи ставку на теми, що розколюють Україну, але мобілізують (як тоді їм здавалося) виборця навколо тих чи інших політсил. Починаючи з виборів президента-2004, країну почали ділити у форматі "патріоти проти донецьких бандитів", "південний схід проти бандерівців", "ті хто "за Росію" проти тих, хто за вступ до ЄС і НАТО". Еліти це сприймали як вигідну для себе гру: виборець чітко розподілявся між протиборчими політтаборами приблизно навпіл, не звертав увагу на тотальну корупцію, а нібито "проросійські" і нібито "проєвропейські" уряди, які змінювали один одного, намагалися грати на зростаючому геополітичному протистоянні Заходу. виставляючи себе провідниками їхніх інтересів в Україні, щоб отримати в обмін, наприклад, із Заходу кредити, а від Москви знижки на газ. Що, до речі, саме собою працювало на посилення протиріч між західними країнами та Росією.

Але, за підсумком, "гравці" катастрофічні загралися, "проспав" різке посилення ворожнечі Заходу та Путіна після його переобрання у 2012 році, а також зростання імперських амбіцій Кремля.

І під час Майдану, а також одразу після нього, українські еліти фактично втратили контроль над процесами, що призвело до всіх відомих наслідків.

А починалося все з конфлікту довкола Тузли, висновків з якого ніхто не зробив.